Нікіта Кадан «Нова цілісність»

«Нова цілісність» — мультидисциплінарний проєкт українського художника Нікіти Кадана, що поєднує скульптуру, звук, документальний театр та усну історію, аби дослідити, як травма переосмислює особисту цілісність.

Робота торкається тем втрати, стійкості та відновлення в суспільстві, яке переживає війну, та шукає мову для засвідчення цього спільного, але одночасно глибоко особистого досвіду. Протези розглядаються не лише як функціональні замінники, а як видимі маркери життєвого досвіду, які Кадан описує як «свідків» — об’єкти, що надають форми травмі, змінам і виживанню, водночас протистоячи забуттю. У «Новій цілісності» людське тіло навмисно виведено з поля зору, це порушує звичні способи сприйняття інвалідності і зміщує увагу на прожитий досвід і різноманітні виклики відновлення після поранення.

У центрі простору кінетичні скульптури, зібрані з протезів кінцівок, рухаються подібно до ляльок-автоматонів. Вони виконують повільні, повторювані рухи, що відтворюють ритм реабілітації: повторення, витривалість, фрустрація і пристосування. Поруч — пара протезів, що безперервно біжить у повітрі. Їхній рух відображає як зусилля для відновлення фізичної цілісності після травми, так і зосередженість на теперішньому моменті. Цей мовчазний об'єкт пропонує більш пильний погляд на механіку протезів та запрошує до рефлексії про їхні обмеження та потенціал.

Рухомі скульптури супроводжує звуковий ландшафт Клеменса Пула, складений на основі свідчень чотирьох ветеранів, з якими взяла інтерв'ю соціологиня Софія Лавренюк, докторка філософії, що спеціалізується на травмоінформованих практиках і заснувала благодійну організацію «На рівних». Застосовуючи людиноцентрований підхід, який пріоритизує фізичну, психологічну та емоційну безпеку учасників і допомагає запобігти повторній травматизації, Лавренюк зібрала точні та детальні свідчення. Дослівно записані та зведені художником в єдиний текст, монологи ветеранів — глибоко особисті та різноманітні — стосуються досвіду поранення і відновлення.

Свідчення озвучує акторка Анастасія Сегеда — голосом, що нагадує образ Кассандри, пророчиці, приреченої говорити правду, якої ніхто не чує. Це підкреслює, як досвід війни може бути проговорений і водночас залишитись непочутим, посилюючи тишу, що часто оточує воєнну травму. Жіноча нарація також руйнує домінантний образ війни як виключно чоловічого простору, вказуючи на її вплив на українське суспільство загалом.

Поряд з інсталяцією буде представлено архівну експозицію світових та українських робіт, що звертаються до тем воєнної травми та інвалідності, зокрема твори Анатоля Петрицького, Отто Дікса, Генріха Герле, Люсі Іванової, Олени Субач, Михайла Палінчака, Марти Сирко та інших. Паралельна публічна програма триватиме впродовж усього часу показу «Нової цілісності». Об'єднавши мистецтвознавців, письменників, ветеранів і психологів, програма досліджуватиме репрезентації спричинених війною поранень та інвалідності в європейському мистецтві та літературі ХХ століття, а також у сучасному українському публічному дискурсі.

«Воєнна травма — це порушення цілісності у діапазоні від тілесно-анатомічної до територіальної. Протези дозволяють функціонально замінити кінцівку, надаючи голос відсутності, а також збираючи тіло наново. Але рівноцінна заміна неможлива в принципі. “Нова цілісність” ставить під сумнів розуміння цілісності як такої, водночас спростовуючи будь-яке спрощення образу людини до репрезентації її травми.»

— Нікіта Кадан

«Інтерв’ю з ветеранами проводилися у форматі глибинних інтервʼю із фокусом на занурення в їхній суб’єктивний досвід, де інтерпретативний феноменологічний підхід був закладений уже на етапі взаємодії: запитання формулювалися відкрито та гнучко, щоб дозволити респондентам самостійно окреслювати значущі для них смисли, а не підганяти досвід під наперед визначені категорії. Під час інтерв’ю увага приділялася не лише подіям, а й тому, як саме вони переживаються на тілесному, емоційному та соціальному рівнях, із мінімальним втручанням дослідниці в інтерпретацію в момент розповіді. Водночас процес супроводжувався постійною інтерсуб’єктивною рефлексією (Mohler & Rudman, 2022) щодо власної позиції: перебуваючи між ролями “інсайдерки” (через професійну залученість) та “аутсайдерки” (як людина без подібного досвіду), я свідомо відмежовувала власний досвід і припущення, щоб не підміняти ними голоси респондентів. Це передбачало критичне осмислення впливу власних цінностей, доступу до ресурсів, а також прагнення зберегти чутливість до різноманіття досвідів і не зводити їх до універсалізованих пояснень.»

– Софія Лавренюк