«Фактура 10»—«Кіра Муратова: ескізи хаосу» Ретроспектива уславленої української кінорежисерки — шістнадцять фільмів
ПЕРША ПОВНА ПОСМЕРТНА РЕТРОСПЕКТИВА УСЛАВЛЕНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КІНОРЕЖИСЕРКИ ВКЛЮЧАТИМЕ ШІСТНАДЦЯТЬ ФІЛЬМІВ, У ТОМУ ЧИСЛІ НОВУ ВІДРЕСТАВРОВАНУ ВЕРСІЮ ЇЇ ЗНАКОВОЇ СТРІЧКИ «АСТЕНІЧНИЙ СИНДРОМ»
«Я почуваюся маргіналом, який виповз із темної каналізації на світло й осліпнув від цього світла. Виявляється, моя робота потрібна. Такі зустрічі дають мені силу працювати над новими проєктами. У практичному житті я не боєць. Живу, як усі. Але мистецтво — це царство свободи. І я служу цьому царству».
Кіра Муратова з нагоди отримання «Премії свободи» імені Анджея Вайди на «Берлінале» (2000)
«Фактура 10», ключова ініціатива «RIBBON International», Національний центр Олександра Довженка (Київ, Україна) та «Film at Lincoln Center» раді представити проєкт «Кіра Муратова: ескізи хаосу» — ретроспективу уславленої одеської режисерки, кар’єра якої тривала від початку 1960-х до її смерті у 2018 році. 16 травня, у п’ятницю, ретроспектива відкриється у «Walter Reade Theater», що в Лінкольн-центрі (Нью-Йорк), прем’єрою знакової стрічки Муратової «Астенічний синдром», відреставрованої у форматі 4K завдяки «Criterion Collection». Ретроспектива, до складу якої увійшли 16 фільмів, познайомить аудиторію із багатою добіркою найвидатніших режисерських досягнень Муратової.
«Кіра Муратова: ескізи хаосу» вперше пропонує нью-йоркським глядачам та глядачкам можливість глибше познайомитися з творчістю режисерки, повних ретроспектив якої донині не було в США. Попри визнання, якого Муратова удостоїлася серед знавців кіно у світі, обмежений міжнародний прокат її фільмів перешкоджає дослідженню критичної спадщини авторки в рамках історії сучасного кіно.
У 1970-х і 80-х роках Муратова постійно зазнавала жорсткої цензури з боку радянської влади й чиновників кіноіндустрії; їй неодноразово наказували суттєво відредагувати й перемонтовувати завершені роботи. Однак режисерка не здавалася, намагаючись брати участь у кіновиробництві у будь-який можливий для неї спосіб. Незважаючи на жахливі фінансові умови й проблеми з прокатом, вона продовжувала писати сценарії і знімати фільми. Коли масштабне втручання керівництва кіностудії затьмарювало її авторський голос, Муратова принципово знімала своє ім’я з титрів. Коли цензура стала на заваді її режисерській діяльності як такій — зокрема тоді, коли Муратовій відмовили у праві самостійно знімати фільми, — вона погодилася на переведення на другорядну посаду в межах Одеської кіностудії, щоб усе ж таки зберегти зв'язок з кіновиробництвом. Розмірковуючи про цей момент режисерської кар’єри, Муратова підкреслювала свій глибокий зв’язок із кінематографом: «Я люблю цю професію. Ні, навіть більше: я її обожнюю. Кіновиробництво для мене — це спосіб буття, щось вбудоване в мене, як програма в комп’ютер. Це мій наркотик, моє життя. Я знімаю фільми для себе».
Стійкість самої Муратової як режисерки в непрості часи віддзеркалено у стійких жінках її фільмів: попри труднощі, вони живуть своїм винятковим, незалежним і тривожним життям поза усталеними рамками. Ранні стрічки режисерки розмірковують над стосунками жінок з іншими людьми; пізніші фільми Муратової розкривають фундаментальну марність людських стосунків, неефективність мови й симптоматичне повторення дисфункції. Виносячи свій присуд на теми обману, справедливості, етики й моралі, Муратова відступає від лінійної хронології й віддає перевагу модальностям циклічного часу.
Після довгого періоду, протягом якого Муратову як режисерку було позбавлено заслуженого визнання, її роботи, покладені колись на полицю, повернулися у публічну сферу; так, зі стрічками «Короткі зустрічі» й «Довгі проводи» познайомилася французька аудиторія. У пострадянський час фільми авторки знайшли відгук у глядачів і критиків, які віддали належне її неортодоксальному підходу до соціально-політичних умовностей і ритуалів суспільства у процесі трансформації. На думку Муратової, то був період підвішеного стану: після панування ідеології і перед пануванням ринку. Тріумфом Муратової став «Астенічний синдром», де однойменний стан змушує людей засинати, коли вони відчувають страждання. В одному зі своїх інтерв’ю Муратова підтвердила, що ця стрічка належить до її особливих суспільно-політичних робіт:
«[Ніколай] засинає від страху. Це теж така собі втеча від реальності. Знаєте, дехто каже, що мистецтво є правдою життя. Але яка це правда життя? Мистецтво — відносна правда життя. Тому що правда життя настільки жахлива, що її неможливо ані вловити, ані відтворити; це неможливо, просто абсолютно неможливо. Мистецтво лакує дійсність, бо привносить певну гармонію у хаос. Хаос — оце суть усього. Можливо, це не так для того, хто вірить у Бога чи розум, який усе створив, для того, хто відчуває за всесвітом якусь гармонію. Я цього не відчуваю і в це не вірю. Я впізнаю лише окремі деталі, і для мене вони створюють жахливий, огидний хаос. Жодне мистецтво не здатне відтворити цей хаос. Навіть знімаючи фільм про концтабір, ви внесете в нього елемент гармонії. Мистецтво — це розрада, розумієте?»
(Кіра Муратова в розмові з Ізою Віллінгер і Євгеном Голубенком, Одеса, 4 травня 2013 року.)
Після розпаду СРСР Муратова продовжувала жити й працювати в портовому місті Одесі, знімаючи фільми переважно на кошти з українських джерел. У цей період, що тривав до смерті режисерки, з’явилися повнометражні фільми «Чутливий міліціонер» (1992), «Захоплення» (1994), «Три історії» (1997), «Другорядні люди» (2001), «Чеховські мотиви» (2002), «Настроювач» (2004), «Два в одному» (2007), «Мелодія для катеринки» (2009), «Вічне повернення» (2012).
Мета ретроспективи — представити Кіру Муратову як мисткиню, котра майстерно відобразила людське існування в суспільстві, яке більше не служило своїм громадянам. За посередництва кіноприйомів, які були нетрадиційними для часу й простору, де розгорталася її творчість, режисерка змалювала фактично онімілих персонажів: їхні спроби комунікації, сповнені затинання та закорінені у зруйнованій мовній структурі, зазнають невдачі. Фільми режисерки — свідчення психічного й психологічного виснаження, симптоматичного для екзистенційного стану переміщення. Її стрічки перекидають місток між поступовим розпадом однієї соціально-політичної системи й дисфункційним підйомом іншої, відображаючи, проте, агентивну пасивність зупиненого руху, спричинену травмою. Муратова вважала кіно універсальним засобом для розуміння людства, тож не підпорядковувала свої фільми швидкоплинним тенденціям; радше, її кінематограф наголошує на свободі, яку провіщає. У 2015 році, після російського вторгнення на схід України й анексії Криму, Муратову запитали під час інтерв’ю про її «пацифістську позицію» і перебування «над зіткненням», на що режисерка відповіла: «Ні, я не над зіткненням, я стаю на бік України. Мені не подобається, що вона воює, але я не знаю, як можна з цього вийти — у тих стандартах, у яких живе людство».
