«Кіра Муратова: ескізи хаосу» Ретроспектива уславленої української кінорежисерки — шістнадцять фільмів
ПЕРША ПОВНА ПОСМЕРТНА РЕТРОСПЕКТИВА УСЛАВЛЕНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КІНОРЕЖИСЕРКИ ВКЛЮЧАТИМЕ ШІСТНАДЦЯТЬ ФІЛЬМІВ, У ТОМУ ЧИСЛІ НОВУ ВІДРЕСТАВРОВАНУ ВЕРСІЮ ЇЇ ЗНАКОВОЇ СТРІЧКИ «АСТЕНІЧНИЙ СИНДРОМ»
«Я почуваюся маргіналом, який виповз із темної каналізації на світло й осліпнув від цього світла. Виявляється, моя робота потрібна. Такі зустрічі дають мені силу працювати над новими проєктами. У практичному житті я не боєць. Живу, як усі. Але мистецтво — це царство свободи. І я служу цьому царству».
Кіра Муратова з нагоди отримання «Премії свободи» імені Анджея Вайди на «Берлінале» (2000)
«Фактура 10», ключова ініціатива «RIBBON International», Національний центр Олександра Довженка (Київ, Україна) та «Film at Lincoln Center» раді представити проєкт «Кіра Муратова: ескізи хаосу» — ретроспективу уславленої одеської режисерки, кар’єра якої тривала від початку 1960-х до її смерті у 2018 році. 16 травня, у п’ятницю, ретроспектива відкриється у «Walter Reade Theater», що в Лінкольн-центрі (Нью-Йорк), прем’єрою знакової стрічки Муратової «Астенічний синдром», відреставрованої у форматі 4K завдяки «Criterion Collection». Ретроспектива, до складу якої увійшли 16 фільмів, познайомить аудиторію із багатою добіркою найвидатніших режисерських досягнень Муратової.
«Кіра Муратова: ескізи хаосу» вперше пропонує нью-йоркським глядачам та глядачкам можливість глибше познайомитися з творчістю режисерки, повних ретроспектив якої донині не було в США. Попри визнання, якого Муратова удостоїлася серед знавців кіно у світі, обмежений міжнародний прокат її фільмів перешкоджає дослідженню критичної спадщини авторки в рамках історії сучасного кіно.
У 1970-х і 80-х роках Муратова постійно зазнавала жорсткої цензури з боку радянської влади й чиновників кіноіндустрії; їй неодноразово наказували суттєво відредагувати й перемонтовувати завершені роботи. Однак режисерка не здавалася, намагаючись брати участь у кіновиробництві у будь-який можливий для неї спосіб. Незважаючи на жахливі фінансові умови й проблеми з прокатом, вона продовжувала писати сценарії і знімати фільми. Коли масштабне втручання керівництва кіностудії затьмарювало її авторський голос, Муратова принципово знімала своє ім’я з титрів. Коли цензура стала на заваді її режисерській діяльності як такій — зокрема тоді, коли Муратовій відмовили у праві самостійно знімати фільми, — вона погодилася на переведення на другорядну посаду в межах Одеської кіностудії, щоб усе ж таки зберегти зв'язок з кіновиробництвом. Розмірковуючи про цей момент режисерської кар’єри, Муратова підкреслювала свій глибокий зв’язок із кінематографом: «Я люблю цю професію. Ні, навіть більше: я її обожнюю. Кіновиробництво для мене — це спосіб буття, щось вбудоване в мене, як програма в комп’ютер. Це мій наркотик, моє життя. Я знімаю фільми для себе».
Стійкість самої Муратової як режисерки в непрості часи віддзеркалено у стійких жінках її фільмів: попри труднощі, вони живуть своїм винятковим, незалежним і тривожним життям поза усталеними рамками. Ранні стрічки режисерки розмірковують над стосунками жінок з іншими людьми; пізніші фільми Муратової розкривають фундаментальну марність людських стосунків, неефективність мови й симптоматичне повторення дисфункції. Виносячи свій присуд на теми обману, справедливості, етики й моралі, Муратова відступає від лінійної хронології й віддає перевагу модальностям циклічного часу.
Після довгого періоду, протягом якого Муратову як режисерку було позбавлено заслуженого визнання, її роботи, покладені колись на полицю, повернулися у публічну сферу; так, зі стрічками «Короткі зустрічі» й «Довгі проводи» познайомилася французька аудиторія. У пострадянський час фільми авторки знайшли відгук у глядачів і критиків, які віддали належне її неортодоксальному підходу до соціально-політичних умовностей і ритуалів суспільства у процесі трансформації. На думку Муратової, то був період підвішеного стану: після панування ідеології і перед пануванням ринку. Тріумфом Муратової став «Астенічний синдром», де однойменний стан змушує людей засинати, коли вони відчувають страждання. В одному зі своїх інтерв’ю Муратова підтвердила, що ця стрічка належить до її особливих суспільно-політичних робіт:
«[Ніколай] засинає від страху. Це теж така собі втеча від реальності. Знаєте, дехто каже, що мистецтво є правдою життя. Але яка це правда життя? Мистецтво — відносна правда життя. Тому що правда життя настільки жахлива, що її неможливо ані вловити, ані відтворити; це неможливо, просто абсолютно неможливо. Мистецтво лакує дійсність, бо привносить певну гармонію у хаос. Хаос — оце суть усього. Можливо, це не так для того, хто вірить у Бога чи розум, який усе створив, для того, хто відчуває за всесвітом якусь гармонію. Я цього не відчуваю і в це не вірю. Я впізнаю лише окремі деталі, і для мене вони створюють жахливий, огидний хаос. Жодне мистецтво не здатне відтворити цей хаос. Навіть знімаючи фільм про концтабір, ви внесете в нього елемент гармонії. Мистецтво — це розрада, розумієте?»
(Кіра Муратова в розмові з Ізою Віллінгер і Євгеном Голубенком, Одеса, 4 травня 2013 року.)
Після розпаду СРСР Муратова продовжувала жити й працювати в портовому місті Одесі, знімаючи фільми переважно на кошти з українських джерел. У цей період, що тривав до смерті режисерки, з’явилися повнометражні фільми «Чутливий міліціонер» (1992), «Захоплення» (1994), «Три історії» (1997), «Другорядні люди» (2001), «Чеховські мотиви» (2002), «Настроювач» (2004), «Два в одному» (2007), «Мелодія для катеринки» (2009), «Вічне повернення» (2012).
Мета ретроспективи — представити Кіру Муратову як мисткиню, котра майстерно відобразила людське існування в суспільстві, яке більше не служило своїм громадянам. За посередництва кіноприйомів, які були нетрадиційними для часу й простору, де розгорталася її творчість, режисерка змалювала фактично онімілих персонажів: їхні спроби комунікації, сповнені затинання та закорінені у зруйнованій мовній структурі, зазнають невдачі. Фільми режисерки — свідчення психічного й психологічного виснаження, симптоматичного для екзистенційного стану переміщення. Її стрічки перекидають місток між поступовим розпадом однієї соціально-політичної системи й дисфункційним підйомом іншої, відображаючи, проте, агентивну пасивність зупиненого руху, спричинену травмою. Муратова вважала кіно універсальним засобом для розуміння людства, тож не підпорядковувала свої фільми швидкоплинним тенденціям; радше, її кінематограф наголошує на свободі, яку провіщає. У 2015 році, після російського вторгнення на схід України й анексії Криму, Муратову запитали під час інтерв’ю про її «пацифістську позицію» і перебування «над зіткненням», на що режисерка відповіла: «Ні, я не над зіткненням, я стаю на бік України. Мені не подобається, що вона воює, але я не знаю, як можна з цього вийти — у тих стандартах, у яких живе людство».
«Я почуваюся маргіналом, який виповз із темної каналізації на світло й осліпнув від цього світла. Виявляється, моя
робота потрібна. Такі зустрічі дають мені силу працювати над новими проєктами. У практичному житті я не боєць.
Живу, як усі. Але мистецтво — це царство свободи. І я служу цьому царству».
Кіра Муратова з нагоди отримання «Премії свободи» імені Анджея Вайди на «Берлінале» (2000)
«Фактура 10», ключова ініціатива «RIBBON International», Національний центр Олександра Довженка
(Київ, Україна) та «Film at Lincoln Center» раді представити проєкт «Кіра Муратова: ескізи хаосу» —
ретроспективу уславленої одеської режисерки, кар’єра якої тривала від початку 1960-х до її смерті у
2018 році. 16 травня, у п’ятницю, ретроспектива відкриється у «Walter Reade Theater», що в Лінкольн-
центрі (Нью-Йорк), прем’єрою знакової стрічки Муратової «Астенічний синдром», відреставрованої
у форматі 4K завдяки «Criterion Collection». Ретроспектива, до складу якої увійшли 16 фільмів,
познайомить аудиторію із багатою добіркою найвидатніших режисерських досягнень Муратової.
«Кіра Муратова: ескізи хаосу» вперше пропонує нью-йоркським глядачам та глядачкам можливість
глибше познайомитися з творчістю режисерки, повних ретроспектив якої донині не було в США. Попри
визнання, якого Муратова удостоїлася серед знавців кіно у світі, обмежений міжнародний прокат її
фільмів перешкоджає дослідженню критичної спадщини авторки в рамках історії сучасного кіно.
У 1970-х і 80-х роках Муратова постійно зазнавала жорсткої цензури з боку радянської влади й
чиновників кіноіндустрії; їй неодноразово наказували суттєво відредагувати й перемонтовувати
завершені роботи. Однак режисерка не здавалася, намагаючись брати участь у кіновиробництві у
будь-який можливий для неї спосіб. Незважаючи на жахливі фінансові умови й проблеми з прокатом,
вона продовжувала писати сценарії і знімати фільми. Коли масштабне втручання керівництва кіностудії
затьмарювало її авторський голос, Муратова принципово знімала своє ім’я з титрів. Коли цензура
стала на заваді її режисерській діяльності як такій — зокрема тоді, коли Муратовій відмовили у праві
самостійно знімати фільми, — вона погодилася на переведення на другорядну посаду в межах Одеської
кіностудії, щоб усе ж таки зберегти зв’язок з кіновиробництвом. Розмірковуючи про цей момент
режисерської кар’єри, Муратова підкреслювала свій глибокий зв’язок із кінематографом: «Я люблю цю
професію. Ні, навіть більше: я її обожнюю. Кіновиробництво для мене — це спосіб буття, щось вбудоване
в мене, як програма в комп’ютер. Це мій наркотик, моє життя. Я знімаю фільми для себе».
Стійкість самої Муратової як режисерки в непрості часи віддзеркалено у стійких жінках її фільмів:
попри труднощі, вони живуть своїм винятковим, незалежним і тривожним життям поза усталеними
рамками. Ранні стрічки режисерки розмірковують над стосунками жінок з іншими людьми; пізніші
фільми Муратової розкривають фундаментальну марність людських стосунків, неефективність мови й
симптоматичне повторення дисфункції. Виносячи свій присуд на теми обману, справедливості, етики й
моралі, Муратова відступає від лінійної хронології й віддає перевагу модальностям циклічного часу.
Після довгого періоду, протягом якого Муратову як режисерку було позбавлено заслуженого визнання,
її роботи, покладені колись на полицю, повернулися у публічну сферу; так, зі стрічками «Короткі
зустрічі» й «Довгі проводи» познайомилася французька аудиторія. У пострадянський час фільми
авторки знайшли відгук у глядачів і критиків, які віддали належне її неортодоксальному підходу до
соціально-політичних умовностей і ритуалів суспільства у процесі трансформації. На думку Муратової,
то був період підвішеного стану: після панування ідеології і перед пануванням ринку. Тріумфом
Муратової став «Астенічний синдром», де однойменний стан змушує людей засинати, коли вони
відчувають страждання. В одному зі своїх інтерв’ю Муратова підтвердила, що ця стрічка належить до її
особливих суспільно-політичних робіт:
«[Ніколай] засинає від страху. Це теж така собі втеча від реальності. Знаєте, дехто каже, що мистецтво
є правдою життя. Але яка це правда життя? Мистецтво — відносна правда життя. Тому що правда життя
настільки жахлива, що її неможливо ані вловити, ані відтворити; це неможливо, просто абсолютно
неможливо. Мистецтво лакує дійсність, бо привносить певну гармонію у хаос. Хаос — оце суть усього.
Можливо, це не так для того, хто вірить у Бога чи розум, який усе створив, для того, хто відчуває за
всесвітом якусь гармонію. Я цього не відчуваю і в це не вірю. Я впізнаю лише окремі деталі, і для
мене вони створюють жахливий, огидний хаос. Жодне мистецтво не здатне відтворити цей хаос.
Навіть знімаючи фільм про концтабір, ви внесете в нього елемент гармонії. Мистецтво — це розрада,
розумієте?»
(Кіра Муратова в розмові з Ізою Віллінгер і Євгеном Голубенком, Одеса, 4 травня 2013 року.)
Після розпаду СРСР Муратова продовжувала жити й працювати в портовому місті Одесі, знімаючи
фільми переважно на кошти з українських джерел. У цей період, що тривав до смерті режисерки,
з’явилися повнометражні фільми «Чутливий міліціонер» (1992), «Захоплення» (1994), «Три історії»
(1997), «Другорядні люди» (2001), «Чеховські мотиви» (2002), «Настроювач» (2004), «Два в одному»
(2007), «Мелодія для катеринки» (2009), «Вічне повернення» (2012).
Мета ретроспективи — представити Кіру Муратову як мисткиню, котра майстерно відобразила людське
існування в суспільстві, яке більше не служило своїм громадянам. За посередництва кіноприйомів,
які були нетрадиційними для часу й простору, де розгорталася її творчість, режисерка змалювала
фактично онімілих персонажів: їхні спроби комунікації, сповнені затинання та закорінені у зруйнованій
мовній структурі, зазнають невдачі. Фільми режисерки — свідчення психічного й психологічного
виснаження, симптоматичного для екзистенційного стану переміщення. Її стрічки перекидають
місток між поступовим розпадом однієї соціально-політичної системи й дисфункційним підйомом
іншої, відображаючи, проте, агентивну пасивність зупиненого руху, спричинену травмою. Муратова
вважала кіно універсальним засобом для розуміння людства, тож не підпорядковувала свої фільми
швидкоплинним тенденціям; радше, її кінематограф наголошує на свободі, яку провіщає. У 2015 році,
після російського вторгнення на схід України й анексії Криму, Муратову запитали під час інтерв’ю про
її «пацифістську позицію» і перебування «над зіткненням», на що режисерка відповіла: «Ні, я не над
зіткненням, я стаю на бік України. Мені не подобається, що вона воює, але я не знаю, як можна з цього
вийти — у тих стандартах, у яких живе людство».
(з кураторського тексту Марти Кузьми)
Ретроспективу «Кіра Муратова: ескізи хаосу» курують Марта Кузьма, професорка мистецтв Єльської
школи мистецтв і головна кураторка «Фактури 10», та кінознавець і письменник Іван Козленко.
Співреалізатор проєкту — Національний центр Олександра Довженка в Києві. Ретроспектива
відбувається у співпраці з «Film at Lincoln Center», представленим зокрема заступницею програмного
директора Медді Віттл, а також «Criterion Collection» і «Janus Films». Ретроспектива є частиною
«Фактури 10», ключової ініціативи «RIBBON International».
Для ЗМІ: з будь-якими запитами звертайтеся, будь ласка, до Анастасії Калити communications@ribbon-
int.org
Про «Фактуру 10»
«Фактура 10» — мультимодальна програма та ключова ініціатива «RIBBON International», яка здійснює
рефлексію над новопосталим простором творчого життя й культурного дискурсу в Україні. «Фактура
10» зосереджується на мистецьких практиках, що розвиваються в безпосередньому контексті війни та її
наслідків, сприяючи створенню мистецьких робіт, які відображають трагічні розриви й непередбачувані
порушення плину повсякденного життя, але водночас чинять їм опір. «Фактура 10» складається з 10
подій: виставок, перформансів, вистав, кінопоказів, дослідницьких проєктів і дискусій, які впродовж
2025 року відбуватимуться в Україні й солідарних спільнотах і містах на міжнародному рівні.
Художньою керівницею і головною кураторкою «Фактури 10» виступає Марта Кузьма.
Марта Кузьма
Художня керівниця та головна кураторка «Фактури 10»
Співкураторка ретроспективи «Кіра Муратова: ескізи хаосу»
Марта Кузьма — художня директорка та головна кураторка проєкту «Фактура 10». Професорка
мистецтв Єльської школи мистецтв, Марта Кузьма була першою жінкою, призначеною на посаду декана
за 150-річну історію закладу; обіймала цю посаду у 2016–2021 роках. До цього професорка Кузьма
очолювала Королівський інститут мистецтв у Стокгольмі (2014–2016). З 2005 по 2013 рік вона обіймала
посаду директорки Офісу сучасного мистецтва (OCA) в Норвегії, де керувала освітньою та виставковою
програмою, заснованою на дослідницькій діяльності. На початку 1990-х до 2000 року Кузьма заснувала
і керувала Центром сучасного мистецтва Сороса в Києві, а в 1994 році заснувала галерею ЦСМ у
Національному університеті «Києво-Могилянська академія». У цей період Кузьма курувала численні
проєкти, зокрема «Алхімічну капітуляцію» (Севастополь, 1994 рік) і першу повну ретроспективу Бориса
Михайлова (1996 рік). На початку своєї професійної кар’єри Кузьма керувала програмою міжнародних
виставок у Міжнародному центрі фотографії в Нью-Йорку. У Центрі Кузьма працювала під проводом
Корнелла Капи, що мало важливе значення для формування її кураторського інтересу до зміни ролі
документальних зображень. Професорка Кузьма — авторка багатьох публікацій, найбільш нещодавня
з яких — «Історія школи мистецтв» (2022). Кузьма здобула бакалаврський ступінь у Барнард-коледжі
й магістерський (з естетики й теорії мистецтва) у Центрі досліджень сучасної європейської філософії в
Лондоні.
Іван Козленко
Співкуратор ретроспективи «Кіра Муратова: ескізи хаосу»
Іван Козленко — кінознавець, куратор і культурний менеджер. Заснував престижний фестиваль
німого кіно та сучасної музики «Німі ночі» й перетворив Довженко-Центр, головний український
кіноархів, на провідну культурну інституцію Києва. Більше десяти років керував реставрацією понад
70 українських фільмів та їх відкриттям українській і світовій аудиторії. Виступив куратором важливих
кіноретроспектив, зокрема «In Transition: Ukrainische Träume» («Arsenal – Institut für Film und
Videokunst», Німеччина, 2023), ретроспективи Кіри Муратової («Seoul Cinematheque», Південна Корея,
2019), «Одеса у вогні: окупація/визволення» (Одеський міжнародний кінофестиваль, 2015), «Ukraine.
The Great Experiment» (Фестиваль німого кіно в Порденоне, Італія, 2013).
Працював над виданням дослідницьких текстів і каталогів Довженко-Центру, присвячених
українському кіно: «Польоти уві сні та наяву» (2020), «Іван Кавалерідзе. Мемуари. Драматургія.
Публіцистика» (2017), «Український кіноплакат 1920-х років. ВУФКУ» (2015), «Земля»: в кадрі Бориса
Косарева» (2013), «Українське німе/Ukrainian Re-vision» (2012).
Автор роману «Танжер», який у 2017 році увійшов до короткого списку української «Книги року BBC».
Про «RIBBON International»
«RIBBON International» — це неприбуткова платформа, яка підтримує історичне та сучасне українське
мистецтво й культуру через виставки, індивідуальні мистецькі проєкти, публічні програми та гранти.
«RIBBON» перетинає і пов’язує різні частини України, подібно до її системи залізничних шляхів, і прагне
захистити українську культурну та мистецьку спадщини, що перебувають під загрозою зникнення, а
також допомогти митцям, культурним продюсерам, сучасним практикам і інституціям по всій Україні у
їхній боротьбі за культурну автономію.
Про Національний центр Олександра Довженка (Довженко-Центр)
Національний центр Олександра Довженка (Довженко-Центр) — найбільший кіноархів України, що
зберігає унікальну колекцію кінематографічної спадщини. Колекція включає більше 7300 найменувань
художніх, документальних, анімаційних українських та закордонних фільмів та тисячі архівних
документів з історії українського кіно.
Створений у 1994 році на базі найбільшої за часів СРСР української кінокопіювальної фабрики
(заснованої в 1938 році). У 2015 році індустріальні будівлі були ревіталізовані та перетворені на
провідний культурно-мистецький простір. Осердям Центру є Фільмофонд, Кіноархів, Музей кіно
та Медіатека, котрі в синергії зберігають, досліджують, розвивають та популяризують національну
кіноспадщину в Україні та світі. Центр створює можливості відкривати кінематограф через освітні,
видавничі, виставкові, фестивальні та інші проекти.
Довженко-Центр є єдиним в Україні членом FIAF (Міжнародної федерації кіноархівів).
«Film at Lincoln Center»
«Film at Lincoln Center» (FLC) — присвячена кіно як важливій формі мистецтва некомерційна
організація, яка сприяє розвитку кінокультури. Щороку впродовж всього року FLC проводить
першорядні кінофестивалі, ретроспективи, прем’єрні покази й покази відреставрованих фільмів
у сучасних кінотеатрах нью-йоркського Центру виконавських мистецтв Лінкольн-центр. FLC дає
глядачам можливість відкрити для себе роботи відомих режисерів і режисерів-початківців з усього
світу в товаристві захоплених кіноманів на таких відомих заходах, як Нью-Йоркський кінофестиваль та
фестиваль «Нові режисери/Нові фільми».
Мета організації, яка розпочала роботу 1969 року, полягає у збереженні захопливого досвіду
знайомства з фільмами в кінотеатрах для всіх глядачів; розвитку висококласної кіножурналістики через
публікацію видання «Film Comment»; вихованні наступного покоління професіоналів кіноіндустрії
через програми «FLC
